Історія Виноградівського району Друк
П'ятниця, 27 січня 2012, 15:40
Місто Виноградів (Севлюш, Сивлюш) зі своєю околицею- мальовничий куточок Закарпаття. Воно розташоване під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат, де Тиса поділяє цей пояс на західну і східну частини.Місто розкинулось біля підніжжя Чорної гори (570м. над рівнем моря), яка колись, ще до появи людини, була діючим вулканом. ЇЇ форма, вигаслі кратери та розкидані великі камені – вулканічні бомби – свідчення цього.
Територія нашого міста та району була заселена вже в глибокій давнині у період палеоліту.
Археологічні розкопки наприкінці ХІХ та на початку ХХ століть тут робили археологи Т.Легоцький, Й.Мигович, професор Ф.Потушняк, В.Бідзіля, К.Бернакович та інші.
Виявлене поселення біля Королева – це унікальна пам’ятка старокам’яного віку. На місці розкопок відкрито 15 культурних горизонтів. Геологи, досліджуючи матеріальну культуру шарів, дійшли висновку, що вік цього поселення – більше мільйона років.
Розвиток землеробства, ремесел, та обміну між племенами сприяв появі виробів із міді і бронзи (ІІІ-ІІ тисячоліття до нашої ери). Вони виявлені поки що в Боржавському, Чепі і Дідові. А в Дякові знайдено цілу ливарню – горни (печі), кусочки руди та форми. З бронзи виготовляли сокири, молотки, серпи, мечі, наконечники списів, браслети. Люди бронзового віку жили в підземних, напівпідземних житлах. Вироби звідси потрапляли в Чехію, Польщу та на Схід.
Один із найбільших залізоплавильних центрів Закарпаття (третє- перше ст. до нашої ери) і другий у Європі по кількості та значенню знахідок відкрито в Дякові і Новому Клиновому. Тут знайдено більше десяти залізоплавильних горнів, декілька поселень, а в них – ковальські майстерні, ювелірно- обробне, деревообробне ремесло та вироби господарського призначення.
Докладно дослідив доісторичну добу нашого регіону (наприкінці ХІХ і на початку ХХ століть) Йосиф Міхалик, учитель Севлюської горожанської школи. Він виявив та описав цілий ряд поселень з молодшої кам’яної та бронзової доби. Зібрав предмети матеріальної культури тих епох і заснував музей при школі. Через відсутність інтересу до нього учителів історії, що прийшли після Й.Міхалика, музей не зберігся.
Слов’яни появилися в Дунайській котловині вже у ІV столітті нашої ери. Прийшли через Карпатські перевали разом з аварами, дикими турко- татарськими племенами. Відомий історик шостого століття Йордан (історіограф походів Аттіли, 456р.) подає певні відомості про слов’янські племена Карпат. В VI ст. Верхнє Потисся було заселене слов’янськими племенами. Слов’янські поселення тієї доби були невеликі. Житлами їм служили землянки і напівземлянки з печами. Займалися землеробством, гончарством, ткацтвом, обробляли дерево і залізо.
Мертвих спалювали, попіл зберігали в урнах. Багато археологічних пам’яток VI- IX ст. знайдено в поселеннях Малої Копані та Чепи.
Через Верецький перевал у 896 р. у Тисо- Дунайську котловину прийшли угорські племена. Однак панування угорських королів не зразу поширилося на територію, що нині займає наш район. Вона була болотистою внаслідок розливів Тиси і її притоків. Дубові праліси разом з болотами робили ці простори важкодоступними. Цей регіон вважався TERRA NULLIOS (територія нічийна, нейтральна). Проте поселення, хоч і малі, тут були. Це підтверджують геологічні дослідження, зроблені в околицях Малої Копані, Чепи та інші. На протязі двох наступних століть наш край, хоч і повільно, заселився так, що наприкінці ХІІ століття і він бів включений до королівських володінь.
Севлюш, Сивлюш. Під цими назвами місто згадується в латинських тогочасних документах. А з 1946 року – Виноградів. Виникло воно раніше ніж Угочанський комітат. Коли і хто заснував Севлюш невідомо. Але сталося це дуже давно, бо вже в 1262 році у латинських документах воно згадується як королівське місто.
Севлюш був наділений значними королівськими привілеями. Він дістав право самоврядування, свій суд, його населення мало право обирати старосту (голову міста), могло вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатись полюванням і рибальством. Севлюського громадянина не дозволено було представити перед чужого, тільки перед свого старосту. Барон не мав права поселитися між громадянами міста. Священників собі самі обирали, а попівську десятину могли залишити на своєму полі – нехай священник сам собі збере з неї врожай. Тільки королеві повинні були платити невеликий земельний податок і в королівську армію посилати одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах. Ця традиція збереглася і до сьогодні. Громадянам міста забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Всі ці привілеї пізніше, в 1924 році, підтвердив король Андрій Третій, а відтак в 1319 і 1329 р.р. король Роберт Карло.
Чотири поселення – Королево, Масово, Чорний Ардів і Веряця дістали спільну привілей ну грамоту від короля Лойова Великого у 1355 році. Однак у спірних питаннях вони зобов’язані були звертатися до Севлюського старости і його присяжних. Їх розсуд був обов’язковий як для спірних сторін так і для начальника королівського майна, коменданта замку «Нялаб». Королівські привілеї поширювалися і на міську парафію, яка була прямо підпорядкована Естергомському митрополитові.
Року 1301 помер угорський король Андрій Третій, останній із династії Арпадовичів. Папа Боніфацій VIII призначив угорським королем принца неаполітанського з родини Анжу – Карла Роберта. Цей король у 1307 році подарував місто Севлюш феодалові Беке Боршо, котрий побудував тут замок «Канків».
Але частина феодалів, а до них приєднався й Беке Боршо, хотіли бачити на угорськім троні чеського короля Вацлава Другого і виступили проти Карла Роберта. Цей виступ потерпів поразку. Замок «Канків» був узятий, відтак зруйнований. Місто та навколишні володіння король подарував феодалові П.Перені за заслуги, здобуті в битві з турками в 1396 році біля болгарського Нікополя.
Після монголо- татарського нашестя (1240- 1241р.р.) територія теперішнього Виноградівського району, як і всього краю, зазнала значного спустошення. Населення його різко зменшилося. Але угорський король Бела IV закликав на ці землі німецьких та італійських колоністів. Стали виникати нові села, заселятися нові місцевості.
Король Стефан поділив країну на адміністративні райони – комітати. Спочатку це були «королівські комітати» (столиці), на чолі яких стояв королем призначений ішан (наджупан). Але вплив дворян дедалі зростав і після видання королем Ендре І «Золотої булли» 1222 року, «королівські комітати» перетворилися у «дворянські комітати». Наджупана й надалі призначав король, але дворяни обтрати під жупана, який мав вирішальну роль.
У кінці ХІІІ століття утворився Угочанський комітат вже як «дворянський». Назву свою дістав від назви села Угоча, що вперше згадується в документі за 1313 рік. У зв’язку з затвердженням Севлюського пароха с.Петра на посаді митрополита. Вдруге Угоча згадується в 1332-1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священником. Село Угоча, що дало назву комітатові, виникло десь у другій половині ХІІ століття, і воно, мабуть, дістало назву від імені першого жупана комітату, котрий у цьому селі жив. Але, починаючи вже з другої половини ХІІІ століття, столицею головних ішанів було село Королево, осередок угочанського королівського майна. Отож, село Угоча втратило центральну роль і безслідно зникло. За твердженням деяких дослідників, воно знаходилося десь на околиці Сасова і, мабуть, з ним злилося.
Існує й інша версія. За народним переказом, поселення Углича – Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщині. Його заснували втікачі від жорстокого феодала Дракули із Марамороського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев’яне вугілля для ковалів тирана Дракули. Згодом на острові було зведено дерев’яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Завданням островитян було ловити викрадачів солі із Солотвинських копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові. Поселення Углича- Угоча зникло безслідно.
Головними жупанами Угочанського комітату завжди були представники роду Перені. Центр Домінік роду Перені знаходився у фортеці «Нялаб» поблизу Королева, вперше згадується в історичних документах в 1262 році, а фортеця – у 1315. Із 1350 року у фортеці «Нялаб» перебував каноник Бенедик Ком’яті як учитель дітей Перені. Тут він переклав частину Нового Завіту з латинської мови на угорську й у 1533 році цей переклад надрукували в польському місті Кракові. Це була перша книга надрукована угорською мовою.
Герб міста Севлюша – Виноградова.
На сріблястому полі зображено три зелені листки винограду, що чергуються із трьома золотими гронами. Черенки листків і грон сходяться в центрі поля. Це старовинний герб. На гербі міста з кінця ХІХ століття, на срібному полі зображений виноградар, що в правій руці тримає три грона. Одяг виноградаря синій, фартух сріблястий, грона – золотисті, а листки і грунт – зеленого кольору. У 1908 році затверджений герб зображує гусара в угорській формі, що в правій руці тримає одно гроно. Що стосується старого герба Угочанського комітату, то він не зберігся. Новий герб із 1715 року являє собою щит іспанського зразка, облямований жолудями. Щит поділений на чотири частини. У правій верхній частині зображено гроно винограду, у нижній – жолуді дуба. У верхній лівій частині зображена риба, а в нижній – легендарний чорний рак, що нібито жив у Ботарі. В центрі щита на червоному полі (знак багатства) зображений лев, перенесений з герба роду Перені.
Цей герб зображує тодішнє багатство комітату: виноградники, розлогі дубові та інші ліси, безліч риб та раків у ріках і водоймах.
Комітатські герби появилися 1550 року.
Архітектурних пам’яток міста з середніх і пізніших віків збереглося дуже мало. Це костьол, перший поверх замку Перені, монастир св. Франциска. Перші поверхи перелічених споруд побудовані в дороманському стилі.
Виноградівський костьол походить з ХІV- XV століть. Був тричі перебудований. На його північній стороні видні елементи романського стилю, на південній – елементи готики. В стилі барокко побудований другий поверх замка Перені, монастир св. Франциска, а також греко- католицький храм з 1796 року.
Як і в усій тодішній Угорщині, населення нашого краю ділилося на декілька суспільних класів. На найвищому рівні були раби і слуги дворян, за ними йшли напіввільні жилярі і кріпаки, потім вільні громадяни міста й привілейованих сіл, землевласники, а наверху цієї суспільної піраміди були магнати, ішпани.
За найдавніших часів угорської історії земля була власністю королів. Королі, починаючи з ХІІІ століття, стали позичати землю окремим особам та монастирям. Землевласники дедалі більше визискували підданих, позбавляли їх привілеїв, виман\гали великих податків. Дещо краще велося селянам за панування короля Матяша Корвіна (1458-1498 роки). Він захистив селян від свавілля дворян. Але після смерті цього «доброго» короля дворяни скасували всі пільги, дані ним простому люду. Становище було нестерпним.
В ту пору архієпископ Естергомський організував хрестовий похід проти турків. Похід не відбувся. Але землевласник Юрій Довжа зібрав багато селян, начебто хрестоносців, проголосив себе їх королем і хотів зробити переворот на користь простого люду. Повстання в 1514 році було жорстоко придушене, а селяни – повністю закріпачені.
При комітатах діяли суди першої інстанції. На подвір’ї комітатського управління знаходилося середньовічна тюрма. У ній катували захоплених у полон повсталих міщан і селян, а ті повстанці, котрим вдалося втекти, поселилися в печері, яка знаходилася під вершиною Чорної гори. Звідти ще деякий час вони влаштовували напади на багатих землевласників навколо міста. Але з часом і їх переловили, крім одного. Він поставив хрест усередині печери на пам’ять про загиблих друзів і подався в чужі землі. Про цю печеру існував довго ще переказ, що в ній переховувалися розбійники, котрі награбували багато золотих грошей (дукатів). Одного дня недалеко від печери попасували кози бідняк- жиляр ,(жиляр- люди, котрі не мали землі, а тільки маленьку діляночку, де зводили собі колибу, самі ж були наймитами). Раптом перед бідняком з’явився чорт і промовив: "Винеси з печери хреста і я дам тобі мішечок дукатів». І тут же розв’язав мішечок. На сонці заблистіло золото. Бідняк трохи вагався, але бажання розбагатіти перемогло, й він погодився. Коли виносив важкий хрест, дубові двері з такою силою і швидкістю закрилися за ним, що прибили чоловікові п’яти. А чорт зі своїми друзями миттю опинилися в печері, в котрій він потім завжди перебував, коли головний чорт- Люцифер, посилав його з пекла на землю робити зло. Бідняк підняв мішок і швидко попрямував додому. На радощах забув і про свої дві кози. Дома каже жінці:»Подивися, небого, на цей мішок, він повен дукатами. Подай коритце, нехай висиплю гроші й порахую їх». Розв’язав мішок, заглянув у нього, а там замість грошей – черепки побитих горщечків. Бідняк згадав про свої кози і побіг у ліс, але кіз уже не було – з’їли вовки. Залишилися тільки «ріжки та ніжки». А вхід у печеру засипався. Зараз вже ніхто не знає, де вона.
Рід Перені поновив фортецю «Канків» на початку XVI ст..Тут поселився орден монахів- францисканців.
Турецький султан Сулейман Другий поставив собі за мету підкорити християнство і встановити у світі панування півмісяця. У 1512 році він виграв битву під сербським Белградом, увірвався в Угорщину і в 1526 році під Могачем здобув перемогу над угорським королем Людвігом. У битвах з турками відзначився як такий, що вселяв дух у війська християн, монах італійського походження Іван Капістран. Народна легенда згадує його ім’я серед монахів замку "Канкова». За легендою, він похований в одному з підвалів замку і труна його висить на двох позолочених ланцюгах. Історія про це не згадує. Однак на території колишньої фортеці знаходиться колодязь, який виноградів ці називають «колодязь святого Івана Капістрана». У XVI ст. в Угочанському комітаті поширився рух реформації, підтримуваний великими землевласниками. Внаслідок цього орден францисканців у 1556 році був розігнаний, а фортеця «Канків» зруйнована. Через пів століття пізніше з настанням проти реформації монахи повернулися. У центрі міста побудовано монастир і церкву святого Франциска… Хоч Виноградів раніше від інших поселень таких, зокрема, як Берегово, Мукачево, Ужгород одержав статус міста, у своєму розвитку він скоро став занепадати. Спричинено це було тим, що феодали з роду Перені майже всі землі навколо міста і великої частини комітату прибрали до своїх рук, королівські привілеї відмінили і робили все, щоб населення закріпачити, перетворити його в свою дешеву робочу силу. Торгівля і промисел занепали. Але не тільки це загальмувало подальший розвиток Виноградова. Після поразки під Рогачем феодальна Угорщина розпалася, і Севлюш опинився на кордоні Трансільванського князівства. Тут відбулися сутички між Габсбургами і трансільванськими князями. У кінці XVII і на початку XVIII століть у країні розгорнувся рух курців. Він продовжувався до 1711 року. А в 1717 році у край вторглися татаро- турецькі полчища і спричинили великі спустошення. Біду довершила епідемія холери, що виникла у місті. Щодня були мертві. Їх ховали у могилі, викопаній за містом на території сучасного вин радгоспу. Коли минула епідемія, над могилою насипали горбик, а наверху його поставили високий дубовий хрест, до якого кожної весни йшли вірники і відправляли панахиду. На могилі хрест стояв до весни 1946 року, коли тодішні міські власті зняли його. Могилу ще й зараз видно. Цю частину гори населення міста називало, а , може, ще й зараз називає «корелі».
Найбільш прогресивним представником з роду Перені був барон Зігмунд Перені. Він заснував у місті лікарню, подарував під неї гарну земельну ділянку, на якій пізніше були зведені лікувальні корпуси. Барон був видатною постаттю революції 1848-1849 років. Страчений Габсбургами 1849 року.
Під тиском народних мас австрійські Габсбурги змушені були скасувати кріпосне право. Населення міста звільнилося від гніту великих землевласників. Під кінець ХІХ ст.. біля Севлюша прокладено ширококолійну залізницю Чоп – Ясіня і вузькоколійку в Боржавську долину. Це сприяло розвиткові торгівлі і промислу. У місті почав діяти спиртовий завод, (завод рафінування спирту), два вальцеві млини, пекарня, цегельний завод, а на березі Тиси було відкрито кар’єр. Тут добували андезит і трахіт – відмінні будівельні матеріали.
Габсбурги не переслідували національні меншини, вони вимагали тільки вірності династії. У 1867 році Австрія і Угорщина вирішили об’єднатися в одну державу. На карті Європи появилася Австро- Угорщина. Діти в місті здобували початкову освіту в трьох церковних школах: греко – католицькій, римо- католицькій і реформатській. В цих навчальних закладах один церковний учитель- дяк одночасно займався з шістьма класами. Крім того, працювала шестикласна державна початкова школа. У греко- католицькій церковній школі частина предметів викладалася по- руськи. Неповну середню освіту здобували діти заможних міщан у шестикласній горожанській школі. Спочатку вона діяла в пристосованих будинках, але після пожежі місто побудувало для школи двоповерховий будинок (1903 рік). Нині тут СШ №1. У цій школі вчилися знаменитий угорський композитор Бейла Барток і видатний закарпатський хірург Олександр Фединець.
З другої половини XVIII і до початку XX століття міський уряд знаходився у старовинному будинку, зведеному в міському парку на вулиці Короля (нині вулиця Пушкіна). Будинок в 1920 році згорів. Місто віддало парк спортивним товариствам. Щоб зробити футбольне поле та інші спортивні майданчики, довелося вирубати десятки цінних дерев, таких як тюльпанове та оцтове дерева, столітні платани, софори японські та інші. Навпроти міського уряду стояв старовинний кам’яний дім із діхом, схожим на дах китайської пагоди. В будинку працювала пошта. Остання начальниця її була дочка знаменитого угорського художника Імре Реверса – вчителя закарпатського митця Йосипа Бокшая. Імре Ревес прожив останні роки свого життя в цьому будинку, помер в 1945 році. Будинок не зберігся.
Порядок у місті підтримувала міська поліція, що складалася із 20 чоловік і була одягнена у власну міську уніформу. Один із поліцаїв час від часу оголошував розпорядження міського старости. За допомогою бубна на перехрестях вулиці він збирав слухачів. Коли збиралося чимало громадян поліцай повідомляв про розпорядження властей. У другій половині ХІХ ст.. вулиці міста освітлювалися світильним газом, що вироблявся із кам’яного вугілля. Газове підприємство знаходилося на території сучасної електропідстанції. На початку ХІХ ст.. коли в Севлюші було побудовано електростанцію, газове підприємство перестало існувати. На нинішній вулиці Миру знаходився одноповерховий будинок комітатського управління, а на його подвір’ї будинок комітатського суду. Поруч стояла середньовічна в’язниця. У казематах мучилися учасники селянського повстання Ю.Довжі, а пізніше учасники визвольної боротьби 1703 -1711 років, а ще пізніше революціонери 1848- 1849 років. Останніми мешканцями в’язниці були представники інтелігенції, свідомі селяни і робітники –патріоти Карпатської України за часів гортіївської окупації в 1939- 1944 роках. У вісімдесятих роках тюрму зруйновано і на її місці зведено продовольчий магазин.
У кінці ХІХ ст.. на будинок комітатського управління надбудовано другий поверх, а з двох боків прибудовано двоповерхові крила в стилі пізнього барокко. В 60-70 роках тут працювали два факультети університету. Зараз у будинку розмістилася школа №3 з угорською мовою навчання.
Велика нестача орної землі та відсутність промислових підприємств у місті змусила його громадян шукати роботу в інших регіонах держави або емігрувати за кордон. Проте емігранти не забували рідного Севлюша і зі свого заробітку присилали гроші для прикрашення греко- католицького храму художніми вітражами. Вітражі, з точки зору їх виконання – цінний пам’ятник мистецтва і найкращі в області.
У кінці ХІХ століття приватне товариство побудувало поблизу залізничної станції двоповерховий будинок для перевиховання підлітків – порушників закону. Фасад будинку прикрашений елементами усіх архітектурних стилів. Він є цінним пам’ятником архітектури. Зараз тут дитбудинок №3, де виховуються розумово відсталі діти.
Південно- східні, південні та південно- західні схили Чорної гори, щедро обігрівані сонцем, дуже сприятливі для вирощування винограду і фруктів. Вже в ХІ ст.. тут доглядали виноград севлюські міщани й феодали. Основний їх прибуток був від продажу винограду і вина. Панські виноградники обробляли бідняки. Щоб дістати роботу, треба було дуже рано з’явитися на «біржі праці» - на містку однієї з вулиць, що нині мають назви Замкова, Гірська, Л.Толстого. В домотканих сумках, перекинутих через плече, був окраєць черствого кукурудзяного хліба, одна- дві цибулини, інколи і шматочок сала. Це були харчі на цілий день. Незабаром приходили «вінцелери», тобто завідуючі панських виноградників і відбирали собі потрібну кількість робітників: чоловіків, жінок, підлітків. Робочий день тримав 12 годин. Оплата праці була низька, причому жінки діставали половину того, що чоловіки, а підлітки – четвертину. Священники у міських церквах повчали парафіян, що працювати треба чесно й сумлінно, однак чомусь не повчали роботодавців, що за працю треба чесно платити. Наприкінці XVIII і на початку XIX століть виноградівців спіткала нова біда: виноградники вразила філоксера. Вона висмоктувала соки з коріння, і кущі засихали. Пропали майже всі плантації. Довелося робити все спочатку: садити дикий виноград, щепити на нього благородні сорти.
Завідував горою гірський староста. На період дозрівання грон він призначав сторожів «підганяльників», котрі відганяли з гори як незваних гостей так і птахів за допомогою «дер калачів». Сторожі були озброєні рушницями. Староста щороку призначав дати початку і кінця винобрання, здебільшого це тривало від 20 вересня до 20 жовтня.
До кінця ХІХ століття зберігалася традиція: у перший день винобрання влаштовувати святковий похід зцентра міста на гору. Попереду колони йшов найстарший сторож, він ніс герб міста, за ним два хлопчики вели баранчика, тримаючи його за допомогою двох червоних стрічок. На шиї баранчика колихався дзвінок та вінок із квітів. Далі йшла циганська капела, що вигравала марші, за нею- представники міської знаті, староста з присяжними, а в самому кінці – вино бральники. Після святкової промови робітники розходилися по виноградниках, а слуги із м’яса баранчика готували гуляш для панів. До 30-х років ХХ ст. була традиція закінчувати винобрання балом.
До привілеїв міста належало право тижневих торгів по четвергах. Торги відбувалися на міській площі (тепер площа Миру). Але місто мало право вісім разів на рік влаштовувати цілодержавні торги для продажу великої рогатої худоби. Торгували на «зборищу» поруч з лікарнею. Пізніше торговиця була перенесена на вулицю І.Франка.
В кінці минулого і на початку двадцятого століття вибори депутатів до парламенту відбувалися так, що за одне депутатське місце боролися два кандидати: один від правлячих класів, а другий від опозиції. Кожний депутат мав довірену особу, яка організувала передвиборну агітацію. Для цього треба було мати до півсотні прихильників, котрі колоною під прапором щодня марширували по всіх вулицях міста й вигукували куплети, що вихваляли свого кандидата і ганили суперника.
Вибори не були ані загальні, ані таємні. Жінки не мали права голосу. Не голосували також і безмаєтні громадяни. Не було виборчих дільниць, кабін для голосування. У день виборів громадяни, що були занесені до виборчих списків, приходили на торговицю, де за столами сиділи писарі у присутності кандидатів у депутати, і представників міської адміністрації, підходили до столу свого кандидата і проти свого імені розписувалися. А якщо не вміли писати, клали відбиток великого пальця.
На початку ХХ століття Німеччина ставила собі за мету добитися переділу колоній у світі. Але для цього треба було розпочати і виграти війну із західними країнами. Причина для її розв’язання скоро знайшлася. В червні 1914 року австро- угорська армія проводила військові маневри. Після закінчення маневрів генеральний штаб на чолі з наслідником престолу ерцгерцогом Францом Фердінандом та його дружиною їхали через наше місто, прямуючи у Боснію й Герцеговину, що недавно були силою приєднані до Австрії. Цілий караван відкритих «фордів» пронісся по вулиці Копанській (теперішній Радянській). Подружжя наступника престолу мчало, не знаючи того, що несеться назустріч своїй смерті, яка настигла від пострілів в місті Сараєво від сербського студента Прінчипа. Цей атестат став причиною виникнення першої світової війни, що тривала чотири роки.
Як і іншим країнам та містам, чимало страждань населенню Севлюша й району завдала перша світова війна. Від голоду і холоду терпіли діти й жінки. Чоловіків до 50 років, пізніше до 60, було забрано на фронт. Сильно підупало внаслідок цього сільськогосподарське виробництво. Військові власті систематично забирали від громадян для потреб армії зерно, коней. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфіскувались церковні дзвони від усіх конфесій. Холодного листопадового дня 1917 року вояки зняли дзвони «Івана» і «Марію» з третього поверху Успенського храму, скинули їх на подвір’я. Дзвони розкололися і скорботно застогнали. У вірників що спостерігали цей грабіж, потекли сльози. Відтоді лагідний голос цих дзвонів уже не сповіщав громадян, що настав ранок о 5-ій годині, що вже полудень чи 8-ма година вечора (годинників в ті часи мало вкого були). Не звали ці дзвони людей на молитву, не проводжали покійників в останню дорогу. Переправленні в гарматні і кулеметні набої, вони сіяли смерть, примножували число сиріт і вдів.
1916 рік. Поразка австро- угорської армії на Східному фронті дала привід для посилення гноблення руської меншини в краї. За свідченням угорського вченого І.Сабова, правобережну частину комітату компактно населяли русини. І в більшості поселень лівобережної частини комітату (Теково, Сасово,Гудя, Чорна, Хижа, Королево, Чепа, Чорний Ардів, Бобове) русини становили понад половину населення. В церковних школах заборонялась руська мова, алфавіт, створений на основі кирилиці. Релігійні свята було наказано відзначати за Грегоріанським календарем.
Настали зелені свята (Свята неділя, Сошествіє св.Духа). В цей день літургія починалася молитвою, що її священник з вірниками співав:»Царю небесний, утішителю…». У церкві помітили незнайомого пана, котрий недоволено зреагував на слово «царю». Він почав розгортати святі книги і на титульному листі однієї з них прочитав: «З благословення Его величества царя всея Руси Олександра ІІІ». А книги ці ще наприкінці ХІХ ст.. закупив у Галичині тодішній головний куратор Теодор Ком’яті і при допомозі сина Михайла перевіз через австро- угорський кордон та подарував церкві. Оскільки батько вже не жив, то заарештували сина, а книги власті конфіскували. Військовий трибунал засудив Михайла до страти. Суд відбувся восени 1916року. В ту пору помер цісар Франц Йосиф, а цісар Карло IV з нагоди своєї коронації дав засудженим амністію. Михайлу замінили страту висланням на передову лінію фронту, хоч за віком він вже небув військовозобов’язаним. Після війни Михайло Ком’яті розшукав конфісковані книги, повернув їх церкві. Ними тут користуються і тепер.
У зв’язку з цим треба згадати про мароморосько- сигетський процес (місто Сигет зараз в Румунії) проти 94 селян. Процес проходив від 29 грудня 1913 року до 3 березня 1914 року. Вина підсудних- «зрада батьківщині». Насправді ж ці люди масово вийшли з греко- католицької церкви і прийняли православну віру. У зраді батьківщини підсудним пред’явив звинувачення державний прокурор Андор Іллийш (змадяризований русин, син греко- католицького священника Ілляшевича з Липчі, біля Хуста).
На околиці міста, по дорозі до Копані, там де вибіжок Чорної гори впритул підходить до дороги, одного ранку знайшли мертву людину. Нею виявився начальник таємної поліції тодішнього мараморош- Виготського наджупана Перені. Була спроба зробити з цієї трагедії політичне вбивство, учинене як помста за марамороський процес, учасників якого покарано до різних строків ув’язнення та до грошових штрафів. Але винних у вбивстві так і не було виявлено. Однак після окупації Карпатської України колишній мараморош – сигетський наджупан згадав свого вірного слугу і на вшанування пам’яті його в 1940 році встановив на місці трагедії маленький обеліск з пам’ятною плитою. В кінці жовтня 1944 року люди повалили цей пам’ятник у поточок, де його замулено.
Поразка на фронтах першої світової війни, неурожай 1918 року внаслідок морозу в ніч з 9 на 10 червня, коли випав сніг на поля і дуже пошкодив пшеницю молочної стиглості та інші культури, голод і епідемія іспанського грипу – все це спричинило 31 жовтня 1918 року безкровну революцію в Угорщині. Угорщина вийшла з монархії і стала республікою.
Як вплинули ці події на наше місто, на комітат? У місті утворився народний комітет, котрий змістив головного жупана і обрав нового наджупана в особі Калмана Волинського, русина за походженням. Поновилося в школах вивчення руської мови. Коли стало відомо, що за горами проголошено Західно- Українську Народну республіку, руське населення міста направило до Хуста 50-ти членну делегацію. Тут 22 січня 1919 року утворилася Руська Народна Рада, яка прийняла рішення про воз’єднання Закарпаття з Україною. Керівником делегації був молодий учитель Виноградівської церковної школи Юлій Ревай, котрий в 1938 році став міністром Карпатської України.
22 березня 1919 року в Угорщині стався комуністичний переворот. У нашому місті і комітаті комуністичний уряд протримався всього 33 дні. Містом і комітатом управляла директорія, що спиралася на «Червону гвардію» - військову організацію утворену з добровольців. Центром її став Севлюш.
Західні країни наказали румунському урядові ліквідувати комунізм в Угорщині. Румунське військове з’єднання весною 1919 р. Окупувало Маромороський комітат. Друга сильніша частина армії наступала на Севлюш.
Того року весна була рання. Вся Чорна гора заквітла цвітом черешень та груш, абрикосів, персиків. Великдень святкували вже знову за Юліанським календарем 23 квітня. Але настрій у людей був тривожний. На світанку зі сторони В.Копані доносилися глухі вибухи. До того ж і день видався похмурий. Дощило. Посвячення пасок пройшло на спіх. Люди швиденько розійшлися по домах, вулиці міста опустіли. Раптом все притихло. «Червона гвардія» не встояла. Вояки покинули зброю і через поля втекли в напрямі Берегова. Із заходу наступало військо чехословаків, а воно, всі знали, щадило полонених. Директоріум теж утік.
В місті нашвидку утворився громадянський уряд під керівництвом адвоката Йоганеса, за походженням румуна. Нові власті вислали назустріч наступаючій армії парламентарів. На фасадах будинків Копанської вулиці з’явились білі прапори. До міста вступила румунська королівська армія. На гарматних лафетах сиділи полонені, яких військовий трибунал засудив до страти. Вирок виконано того ж дня на тоді ще незабудованій Теківській вулиці.
Розпочалася румунська окупація міста, що тривала від 23 квітня 1919 до 30 травня 1920 року. Головним жупаном румунський уряд призначив румуна Йоганеса. Була запроваджена комендантська година. Порушників його патрулі зразу ж на місці карали 25 ударами канчук.
 

Виноградівщина

Райдержадміністрація

Поточна діяльність

Послуги

Публічна інформація

Звернення громадян

Прес-центр

president baner

anons_3

drv_baner

mdz baner

library

rajrada

rajvo

M2 UA RU 300x84

ee-banner

dsvv

gadjacha linija

IMG 0177 копія
Голова Виноградівської районної державної адміністрації
РУСАНЮК МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ
konstytucia
ogoloshennya
cnap2
pidrozdily
kultura
stktor turizmu
apk
dpi
rcsssdm
justycia_2
upszn
stat
golovderzhsluzhba
rkmr
dkz
dkz
terinspect praci
pfu
lishosp
eco
Untitled-1 copy
 

bvpd

 

soc reklama

2017
Червень
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
Слідкуйте за нами у Твіттері!
twitter-bird-light-bgs

Останні новини

Хто зараз на сайті

На даний момент 42 гостей на сайті
1joomla.ru picma.ru mamentyev.ru
© 2005 - 2015 ВИНОГРАДІВСЬКА РАЙОННА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ
Адреса: 90300, Закарпатська область, м. Виноградів, площа Миру, 5
тел./факс: (03143) 2-33-50    e-mail: vinrda@ukrpost.ua
При використанні матеріалів - обов'язкове посилання на джерело!
Карта сайту